• Home
• About
  • History
  • Background
• Projects
  • Tomsk, Russia
    • Tomsk Review
      • Обзор Деловых Перспектив в Томске
  • Ukraine
    • Crimea
    • Kharkiv/National
      • Українскі - розвитку мікроекономічного план
    • Sumy
• Contact

Террі Е. Холлман

Економічний розвиток, спрямований на інтереси юдей

Terry E. Hallman, People-Centered Economic Development

© Terry E. Hallman, 2006. All rights reserved.

Усі права застережено

Дата випуску: 10 жовтня 2006 року

Це є конфіденційний документ і пропозиція, яка має використовуватись для обговорення, готування та розвитку пропонованого проекту. Будь-яке інакше використання цього документа вважається несанкціонованим і відповідно до норм міжнародного законодавства підлягає обмеженню авторськими правами.

Террі Е. Холлман

Харків, Україна

Жовтень 2006 р.

ЗМІСТ

1. Вступ

2. Реформа турботи про дітей

3. Полегшення бідності: розвиток малого підприємництва

4. Розвиток інтернету

5. Центр соціального підприємництва

Короткий огляд соціального підприємництва

• Вступні визначення

• Соціальне підприємництво: основні дійові моделі

• Модель посередницької підтримки підприємців

• Модель ринкового посередництва

• Модель зайнятості населення

• Модель сплати за обслуговування

• Модель субсидування послуг

• Модель зв’язку з ринком

• Модель організаційної підтримки

• Комбіновані моделі: складні та змішані

• Посилені моделі: франчайзинг та партнерство з приватним сектором

6. План застосування

7. Висновки

Посилання

1. Вступ

Головною метою цього проекту є соціальне підприємництво, спрямоване передусім на полегшення бідності, реформу турботи про дітей, а також мікроекономічний розвиток України. Головним джерелом фінансування пропонується зробити спільне підприємство урядів України та Сполучених Штатів Америки.

Основні складові початкової фази цього проекту — реформа турботи про дітей; підтримка малого підприємництва та мікрокредитування; розвиток інтернету; підтримка досліджень із фундаментальних наук, а також новий центр соціального підприємництва. Кожний компонент коротко розглянуто в цьому розділі, а докладніше — в окремому розділі нижче.

Реформа турботи про дітей перш за все спрямована на:

1) забезпечення здорових житлових умов для дітей в усіх будинках для дітей-сиріт, інтернатах та державних дитячих закладах в усій Україні;

2) зменшення подальшої необхідності розміщувати дітей у державних дитячих закладах.

Зменшення такої необхідності передусім означає полегшення бідності. Бідність є первинною причиною того, що діти потрапляють до державних закладів.

Підтримка малого підприємництва та мікрокредитування зосереджена в програмах проведення бізнес-тренінгів і надання малої початкової позики найбіднішим людям в Україні, які поки що не мають доступу до отримання такої допомоги.

Розвиток інтернету спрямований на значне розширення можливостей долучення до інформаційної епохи для звичайних українців. Це означає широкосмужний доступ до інтернету за доступну ціну на рівні стандартів США та Європи. Можливий доступ до інформації безпосередньо пов’язаний із розвитком бізнесу та економіки від звичайних громадян до великого бізнесу; це сприятиме подальшому зменшенню бідності. Надлишок доходів від цієї складової йде до фонду для подальшого розвитку соціальних програм.

Дослідження у фундаментальних науках сфокусовані на тому, щоб найкращі українські науковці працювали за гідну платню над справжніми дослідженнями, які можуть піднести економіку до західного рівня. Ця складова підтримується через інтерес до співпраці з ученими головних університетів США. Повний список подано у відповідному розділі.

Соціальне підприємництво має на меті впровадження нового центру з підтримки й розвитку досліджень для поширення соціального підприємництва в усій Україні. Наш проект сам являє собою приклад соціального підприємництва. Цю стратегію висвітлено в документі, поданому до Білого Дому США 10 років тому. Відтоді її прийнято у вищих бізнесових навчальних закладах на Заході, серед яких Стенфорд, Єль, Дьюк, Оксфорд, Кембридж та Лондонська школа економіки. Це буде перший основний центр соціального підприємництва, заснований в Україні, і, можливо, перший у колишньому СРСР.

Кожна складова описується в термінах моделей соціального підприємництва. Інформація про ці моделі міститься в розділі “Центр соціального підприємництва”.

2. Реформа турботи про дітей

Під час тривалих досліджень щодо цієї пропозиції, за даними від офіційних цифр до неопублікованої інформації, ми виявили, що кількість дітей у будинках для сиріт, інтернатах та інших подібних державних дитячих закладах в усій Україні, за приблизними підрахунками, складає від 40 до 100 тисяч.

Необхідно буде перевести дітей, які перебувають у державних закладах, на родинне піклування шляхом повернення їх до власних родин, поширення опікунства, усиновлення родинами в Україні та запровадження дитячих будинків родинного типу для невеликих груп дітей. Це випливає з досліджень та досвіду таких програм, як “Every Child” (Великобританія), спонсорованої TACIS, та “Holt International” (США), спонсорованої USAID.

Згідно з результатами багаторічних досліджень, проведених “Every Child” в Україні та колишньому соціалістичному таборі, 90 % дітей могли б повернутися до своїх родин за умови відносно невеликої фінансової підтримки цих родин. Розмір необхідної в цьому разі фінансової підтримки складає менш ніж половину вартості утримування дітей у державних дитячих закладах. Якщо дитину можна благополучно повернути з державного закладу до сім’ї за половину вартості утримання в державному закладі, немає ніякого сенсу не повертати дітей до родин.

Приблизно в десяти відсотках випадків, коли діти не можуть бути повернені через неспроможність родини (не пов’язану з бідністю), відсутність родини і/або психоневрологічні вади, утримування дітей у невеликих дитячих будинках, опікунське виховання, усиновлення в Україні та новий спеціалізований догляд за дітьми з фізичними та розумовими вадами є наступними варіантами розв’язання проблеми.

Опікунство та всиновлення — порівняно рідкісні явища в Україні, попри програми суспільного навчання, започатковані для сприяння застосуванню цих варіантів. На сьогодні існує велика необхідність у малих будинках родинного типу. Малі дитячі будинки мають складатися з невеликих груп дітей для забезпечення взаємної підтримки, створення більш затишного середовища родинного типу. Відповідно до досліджень “Every Child”, у тих невеликих будинках, які вже існують, мешкає приблизно по 20 дітей. Після праці в такому будинку в США я вважаю, що для подібного закладу це надто велика кількість дітей. Максимальна кількість має не перевищувати десятьох під цілодобовим наглядом вихователів у кожному дитячому будинку. Будинки або землю може надавати місцева влада, використовуючи деякі великі вільні будівлі в багатьох містах України. У протилежному разі необхідно спорудити нові будинки.

Дуже важко, якщо не неможливо, дізнатися точно, скільки дітей на цей час мешкає в сирітських притулках в Україні. Дослідження “Every Child” пояснюють це так:

Брак надійної статистики. Багато країн у регіоні перебувають у стані, який евфемістично описується як ”перехід” від напівтоталітарного до демократичного правління. Громадянське суспільство нині є на ранній стадії розвитку, а державні органи залишаються дуже потужними. Баланс інформації про незадовільну роботу державних органів є недостатнім, а питання про збирання статистичних даних взагалі не порушувалося.

Суперечливість даних. Відповідальність за догляд за дітьми, як правило, розподілена між чотирма чи більше міністерствами, кожне з яких має власний бюджет та інформаційні системи. Збирання відповідних даних у різних міністерствах становить проблему. Наприклад, під час аналізу теперішньої ситуації догляду за дітьми в Азербайджані організація “Every Child” надала запит відносно кількості дітей, які перебувають на догляді в державних закладах, і отримала дані від 8000 до 120000.

Проблеми визначення. Для складання цієї доповіді ми визначили заклад як великий житловий будинок для тривалого перебування дітей та догляду за ними. Передбачено, що в такому будинку перебуває принаймні 15 дітей; будь-яке інше приміщення значно меншого розміру можна вважати замінником родини. Але визначення, що використовуються в наданих державою даних, часто є розпливчастими.

Відсутність чіткого формулювання цілей. Дитячі заклади, початково призначені для сиріт (або для навчальних та лікувальних цілей), часто використовуються для дітей, які перебувають там через соціальні причини. Наприклад, у багатьох країнах регіону інтернати або закриті навчальні заклади дають освіту дітям, що живуть у віддалених сільських районах, де замало населення для забезпечення дітей власними школами. Але діти також часто потрапляють туди тому, що їхні батьки просто занадто бідні, щоб забезпечувати їх.

Збирання помилкової інформації. Неякісне збирання інформації може стати результатом неадекватних механізмів та маніпуляцій. Наприклад, вивчення ситуації в Грузії показало, що деякі офіційно зареєстровані заклади не існують, а деякі існуючі не визнані системою.

За описаних умов організація “Every Child” надає таку інформацію: 2002 року в Україні 80 тисяч дітей перебували в притулках для сиріт. З огляду на припущення, що цифри залишаються приблизно такими самими і 90 % дітей можна повернути додому за умови забезпечення фінансової підтримки їхніх родин, економія собівартості становитиме принаймні 50 % на дитину порівняно з утриманням сиріт, що дозволить зекономити приблизно 45 % коштів. Таким чином, повернення дітей до їхніх рідних осель, де основною проблемою був брак грошей, скоротить державну фінансову підтримку майже вдвічі. На сьогодні організація “Every Child” оцінює державні витрати в 575 грн., або близько 115 доларів на дитину на місяць. Для 80 тис. дітей загальні витрати складають більш ніж 110,4 млн. доларів на рік, 45 % економії зменшать загальні витрати на 60,7 млн. дол. на рік.

Залишається 10 % (приблизно 8 тис.) дітей, яких необхідно буде розмістити в прийомних родинах, у невеликих дитячих будинках родинного типу, усиновити в рідній країні та організувати спеціалізований догляд тим із них, хто має фізичні та розумові вади. Спеціалізованого догляду за дітьми з психоневрологічними вадами в Україні майже не існує.

Ставлення до прийомних родин та всиновлення в України з часом зміниться й виправиться. Крім того, потрібно, щоб експерти з соціальної роботи навчилися виконувати певні частини програми внутрішньородинної підтримки дітей, які повернуться в родини, та виконували свої обов’язки. Нове навчання має допомогти в перенесенні акцентів від пошуку причин переведення дітей із рідних домівок на увагу до підтримки родин, щоб сім’я могла впоратися з вихованням і утриманням своїх дітей. Здається, що в більшості, якщо не в усіх випадках, бідність та недостатній місячний прибуток для догляду за дітьми є основною причиною для розміщення їх у закладах державного догляду. У подібних випадках виплата соціальної підтримки цим родинам забезпечить базові потреби та принесе економію, як зазначено вище. Незважаючи на це, повернення дітей до рідних осель має контролюватися в інтересах захищеності та безпеки кожної дитини. Безпека кожної дитини без винятку, здоров’я та захищеність мають бути провідними чинниками в кожному індивідуальному випадку. Піклування прийомних родин та всиновлення в Україні слід контролювати так само ретельно та з повагою до кожної дитини.

Навряд чи піклування прийомних родин та всиновлення в Україні стануть значними чинниками полегшення в найближчому майбутньому. Як припускалося вище, вони вимагатимуть просвіти та перевірки на надійність. Як піклування прийомних родин, так і всиновлення вимагатимуть ретельної перевірки на благонадійність родин, які намагатимуться виконувати функцію піклування або прийомних батьків, щоб запобігти ситуації, коли фінансова підтримка, що виділяється для дитини, а не сама дитина буде єдиною мотивацією для піклування або всиновлення. Повернення дітей у рідні сім’ї, якщо і коли можливо, а також дитячі будинки родинного типу є справою першої необхідності.

Доки не буде можливості точно з’ясувати, скільки дітей можна благополучно повернути до родин, неможливо прогнозувати, скільки потрібно дитячих будинків родинного типу. За приблизну точку відліку можна було б узяти припущення, що таких будинків потребуватимуть щонайменше 10 % дітей. Проте для початку надійніше припустити, що будинки потрібні принаймні для 20 % дітей, причому половина цих будинків має спеціалізуватися на найтяжчих випадках: бути призначеними для дітей із серйозними фізичними або психічними вадами. Добір штату співробітників стандартних та спеціалізованих дитячих будинків має бути різним.

Отже, потрібні 1600 дитячих будинків родинного типу. У кожному має бути достатньо місця для 10 дітей та вихователів — приблизно 200 квадратних метрів. Нові будинки такого розміру можуть бути побудовані за 60 тис. дол. кожен, усього це складе 96 млн. доларів. Між стандартними і спеціалізованими дитячими будинками існує незначна різниця. Спеціалізовані будинки для дітей із фізичними вадами повинні мати такі зручності, як під’їзд для інвалідних візків та спеціалізовані туалетні й ванні кімнати. Різниця в коштах для кожного типу дитячих будинків незначна.

Через зростання труднощів із газом для опалення було б мудрішим подбати про обладнання для опалення з використанням самовідновлюваного біопалива, ніж залежати від постачання газу. Це зручно для забезпечення здоров’я й безпеки кожної дитини, бо дозволяє не зважати на нестабільність цін на газ і його подорожчання.

Перехідна фаза переселення дітей із наявних закладів до індивідуальних будинків — рідних осель чи дитячих будинків родинного типу — може завершитися протягом 5 років. Це забезпечить час для спорудження нових будинків та готування спеціальних працівників і вихователів. Зусилля, спрямовані на будівництво, можуть забезпечити 1600 необхідних будинків протягом 5 років, якщо враховувати стандарти та практику Заходу, особливо США. Це, безумовно, потребує ретельного фінансового контролю над тим, щоб фонди використовувалися за призначенням. Через зростання цін та інфляцію щомісячне утримання для дітей, які залишаються на державному забезпеченні — у дитячих будинках родинного типу — має збільшитися від зазначених 115 доларів на місяць до 140 доларів. Під час фази переходу буде необхідно керувати “старою” системою державних закладів паралельно з будівництвом “нової”; діти поступово повертатимуться до рідних осель або переходитимуть до нових дитячих будинків родинного типу. Таким чином, старі й нові системи під час перехідної фази мають співіснувати, що спричинить тимчасове, але помітне збільшення бюджетних коштів держави на догляд за дітьми. Потім економія коштів від повернення дітей до родин компенсує довгострокові витратам, як зазначено вище. Догляд за дітьми в нових дитячих будинках родинного типу буде майже таким самим, як і в існуючих будинках для дітей-сиріт. Нові будинки вимагатимуть одноразової витрати, яка є незначною порівняно з тим, що для дитини створюється середовище родинного типу.

Для дитини та для її зростання не існує нічого, що могло б замінити середовище любові в родині. Наявні державні заклади з догляду за дітьми не забезпечують і не зможуть забезпечити цього, незважаючи на окремі заяви про те, що державний догляд є найкращим для дітей. Це ставлення — пережиток радянських часів, коли держава ідеалізувалась як найкращий із можливих вихователів для всіх, і дітей також. Це твердження не витримує перевірки реальністю.

Хоча в цьому розділі й приділено значну увагу фінансовим аспектам турботи про дітей в Україні, ми подаємо лише цифри, які показують, що все це можливо зробити із загальним, довгостроковим скороченням бюджетних коштів. Простіше кажучи, програму цієї реформи фінанси дозволяють виконати. Бар’єр між старим і новим — це вартість перехідної фази.

Але важливо не загубитись у фінансових цифрах та бюджетах. Важливо лише показати, як працюватиме проект і як буде витрачено менше грошей, коли нова програма стартує, а стара згорнеться. Найважливішим є добробут кожного з дітей. Наприклад, на сьогодні існують численні заклади в усій Україні, де діти помирають щодня, по суті, лише від незнання персоналу про те, як їм допомоги. Необхідні витрати на термінову медичну допомогу для них — не більше, ніж одноденні курси для існуючого штату, щоб показати основні, прості принципи медичної допомоги, загальноприйняті на Заході. Такі будинки зазвичай є закритими для зовнішнього світу, до них важко потрапити через посилену секретність, та й розташовані вони частіше за все в сільській місцевості, де навіть найближчі сусіди не мають уявлення про існування цих закладів.

Питання, знов-таки, є дуже простим: захистити безпеку та здоров’я кожної дитини в Україні. Не існує жодної причини, чому цього не можна зробити. Дослідження організації “Every Child”, опубліковані менш ніж рік тому, чудово пояснюють, із чого починати. Дитячий реабілітаційний центр “Джерело” у Львові має багаторічний досвід догляду за дітьми-інвалідами. Заслуговує на увагу те, що “Джерело” може розраховувати тільки на власне фінансування, тому що державний бюджет України не буде здійснювати підтримку програми, яка в усьому переважає офіційне державне обслуговування. Багато вихованців “Джерела” можуть залишатись у власних родинах, але відвідувати центр (за допомогою мікроавтобусів) для регулярного медичного догляду й сучасного лікування, процедур фізіотерапії, здобування практичних навичок у самообслуговуванні та адаптації до трудової й соціальної діяльності.

В аспекті соціального підприємництва складову реформи турботи про дітей можна схарактеризувати як “посилену франчайзингову модель” (enhanced franchise model). Уже існують програми, призначені для створення дитячих будинків родинного типу, — насправді, навіть селищ із таких будинків, — і подібні сиротинці вже є в Європі. Невеликі та обмежені програми для допомоги дітям із серйозними фізичними й розумовими порушеннями вже існують в Україні. Повернення дітей до родин або розташування в дитячих будинках родинного типу та сучасне лікування для дітей із фізичними та розумовими вадами є нагальними потребами й мають бути предметом термінових реформ, які забезпечать піклування про дітей в Україні. Розширення таких моделей — привілейних — є первинним розв’язанням цієї проблеми.

3. Полегшення бідності: розвиток малого підприємництва

Ця складова ґрунтується на підтримці малого підприємництва. Це потребує ініціативи мікрофінансування в національному масштабі, яка має значно відрізнятися від нинішнього мікрофінансування в Україні. Існуючі програми мікрофінансування ефективно виключають можливість участі в них людей, які найбільше цього потребують, тобто незаможних. Матеріальна застава є необхідною для практично всіх мікрофінансових програм, що зараз діють в Україні. Більшість програм мікрофінансування призначена для допомоги людям, які мають діючий бізнес, а не тим, хто починає нову справу. Ця ситуація прямо протилежна тому, що насправді зараз потрібне. А потребу становить доступ до позик без матеріальної застави разом із навчанням та готуванням людей для досягнення успіху у власному бізнесі. Люди, що живуть у крайній бідності, за визначенням не мають матеріальних ресурсів, які можна було б використати як заставу для отримання необхідної позики.

Стан малого підприємництва надалі погіршується через таку схему “захисту”, як рекет. Справа проста — торгівець має сплатити гроші “за захист”, інакше його бізнес може постраждати. У деяких випадках з власників бізнесу було стягнуто так багато грошей, що вони мусили закрити справу. Щойно бізнес закривається, стає дуже важко, якщо взагалі можливо, для власника отримати фінансування, щоб подбати про початок нового, оскільки більшість мікрофінансових кредитів є досяжними тільки для реально існуючого бізнесу.

Нова програма мікрофінансування міститиме механізм для повідомлення про такого роду корупцію, ці повідомлення будуть надходити до місцевої, регіональної та національної влади, від якої очікуватимуться відповідні дії, спрямовані проти будь-яких стягнень “сплати за захист”.

Позиковий фонд буде досяжним для кожного, хто потребує позики, якщо той може пройти безкоштовний тренінг із бізнес-планування та ринкових досліджень, щоб налаштуватись на успішне ведення своєї справи. Цей підхід був дуже вдалим і прибутковим в інших пострадянських регіонах, як-от Томська область у Росії. Цю складову слід фінансувати в такому ж обсязі, як і в Томській області — 10 млн. доларів на один мільйон населення. Це становить 480 млн. доларів в Україні. Фінансування має забезпечуватись рівними внесками протягом п’яти років, кожний внесок залежатиме від здійснення програми за попередній рік.

Принаймні 25 % населення України живе в бідності. Бідність в Україні — це кількісна міра доходу, який не має нічого спільного з реальною якістю життя. Якщо опитати сотні звичайних людей, навіть у Харкові з його відносно високими прибутками, поширеним уявленням є те, що рівень бідності складає 50 %. Можна припустити, що 25 % незаможного населення України — оцінка з великим запасом, але й це становить 12 мільйонів населення.

Відкриття, володіння та керування малим бізнесом — заняття не для кожного через низку причин. Деякі люди просто не в змозі розвивати в собі навички, необхідні для керування бізнесом. Деякі є інвалідами, людьми похилого віку або дуже молодими. Деякі недостатньо чесні з точки зору своїх сусідів, щоб покластись на них у виробництві того чи іншого продукту або послуги.

Отже, важко визначити, скільком людям вдасться оцінити переваги нової програми мікрофінансування. Але в томському експерименті 10 мільйонів доларів на 1 мільйон населення в цілому виявилися адекватною сумою від самого початку. Подальша капіталізація може стати доступною залежно від необхідності програми мікрофінансування й того, як вона працюватиме.

Розробка програми така сама, яка була рекомендована та впроваджена в Томську. Матеріальна застава не вимагається, що усуває бар’єр для доступу найбідніших людей. Планувати бізнес навчають безкоштовно для клієнта, і це вимагається для участі в програмі. Кожен клієнт вступає до групи позичальників, яка складається здебільшого із сімох людей. Після успішного завершення бізнес-плану, включно з основними маркетинговими дослідженнями, кожен клієнт має право взяти в позику невелику кількість грошей, достатню для того, щоб почати. Ця кількість складає зазвичай близько однієї тисячі доларів. Кожен клієнт у групі позичальників повинен виплатити свою позику повністю, і лише тоді хто-небудь із кола клієнтів зможе позичити більшу кількість грошей. Щойно всі позики буде сплачено, завершується перший етап. Кожен клієнт тоді зможе взяти позику на більшу суму з дотриманням тих самих правил та умов, що й на першому етапі. Зі сплатою цих позик завершується другий етап. І знову кожен клієнт може брати позику на ще більшу суму для просування свого бізнесу. Після сплати кожної позики завершується третій етап, і тоді в клієнтів бізнес працює. Тепер клієнти можуть брати позику в міру необхідності з існуючих мікрофінансових банків в Україні, таких як “ПроКредит”. Сплата позик та виживання бізнесу в томській програмі перевищили 97 %; Томський банк мікрокредиту вийшов на самоокупність і зростання менш як за два роки з прибутком від відсотків за позикою. Приблизно чотирнадцять тисяч позик було зроблено за перші чотири роки функціонування.

Бізнес, створений таким чином, зазвичай підтримує принаймні дві родини — родину власника та одного чи більше робітників. Таким чином, цей бізнес забезпечує не тільки фінансову підтримку для власника (як правило, це жінка з дітьми), але також створення робочих місць для інших людей. Кожен бізнес має значний позитивний ефект для громади, бо товари та послуги купують інші люди. Цей “хвильовий ефект” триває в міру відкривання нових справ, існуючі підприємства продають більше товарів та послуг, а цикл продовжується в міру задоволення вимог більшості людей у громаді.

Ця мікрофінансова стратегія забезпечує доступ до грошей і ресурси для кількох мільйонів людей в Україні, які залишились майже без нічого. Вона спрямована безпосередньо на допомогу таким людям.

В аспекті соціального підприємництва цю складову можна схарактеризувати як «фундаментальну — модель підтримки підприємців».

4. Розвиток інтернету

У цій складовій поставлено завдання забезпечити дешевий широкосмужний інтернет-сервіс в Україні. Навіть у деяких областях, де це є доступним, широкосмужна система дорожча за міжнародні стандарти.

Ця складова також функціонуватиме як система, що приносить прибуток і забезпечує всьому проекту кошти й самоокупність. Особлива увага приділятиметься проміжним коштам на ініціативу турботи про дітей.

Деталі бізнес-плану цієї складової в нашому документі не потрібні. Їх можна буде обговорити згодом, особисто, з відповідними партнерами, якими спочатку будуть фінансові та юридичні, ділові й соціальні партнерські організації. Достатньо сказати про мету цього документа й окреслити суть; якщо план працюватиме зазначеним чином, то дуже можливо, що для когось буде привабливим відокремити його від загального плану для особистого зиску, а не передбаченої соціальної користі. Тому для обговорення пропонується загальна лінія.

Україна має нагальну потребу в загальнонаціональному високошвидкісному інтернеті за доступною ціною. Сьогодні в Україні його немає. Можливість доступного за ціною довгострокового доступу до інтернету є вирішальною для економічного розвитку будь-якої нації. Цей трюїзм не потребує особливих пояснень. Достатньо розуміти, що не може бути економічного, суспільного та політичного розвитку без зв’язку. Якщо зв’язок обмежений або повністю відсутній, розвиток так само обмежений. Якщо необхідно це показати, нехай читач зробить так: наступного тижня не розмовляйте, не пишіть, не читайте, не слухайте, не майте ніяких форм зв’язку. Із цими обмеженнями все-таки можна прожити тиждень. Якщо їх подовжити на невизначений термін, вижити буде складно. Майже зовсім неможливо уявити життя без будь-якого виду зв’язку.

На більшій частині України громадяни мають приблизно рівною мірою зв’язок із сучасним світом. Інформація, як правило, є однобічною: вона надходить тільки через телебачення, радіо та з газет.

Необхідність рішуче поліпшити інфраструктуру зв’язку в Україні має багато сторін. Ми бачимо зародження демократичного політичного руху, розвиток якого є ускладненим без тієї ж основної та доступної інфраструктури зв’язку, яка є в кожній демократичній державі світу. В Україні цього немає.

Ми бачимо націю, пригнічену тягарем загальної бідності, ступінь поширення якої не можна визначити точно, але цифра, з котрою кожен погоджується, — 25% населення. Зрозуміло, що зв’язок — особливо високошвидкісний зв’язок через інтернет за ціну, доступну для половини населення та всіх сфер діяльності — важливий для економічного зростання й розвитку, саме через це бідність можна буде побороти.

Ми бачимо вражаючу масу соціальних проблем, що виникають безпосередньо як результат бідності, зокрема десятки тисяч дітей в сирітських притулках або інших державних дитячих будинках, злочинність, неповага до уряду (оскільки урядовців не можна сприймати як виразників інтересів громадян, що страждають від бідності); молоді люди продають себе на вулиці, уживання наркотиків полегшує страждання, що виникає в результаті бідності; ВІЛ/СНІД розповсюджується серед повій, через незахищений секс і вживання наркотиків; у цій мішанині народжуються діти, які потрапляють до дитячих будинків, де вони мусять жити за рахунок держави; злочинці виникають через бідність і стають бандитами, які повертаються в суспільство з-за ґрат і не можуть на свободі знайти майже ніякої роботи, крім подальшого заняття криміналом. Усе це складові порочного кола бідності, і все це є загрозою руйнації України, якщо Україну розглядати як людей, а не просто географічні межі. Отже, населення поступово зменшується, родини не мають упевненості в завтрашньому дні, саме тому не наважуються народжувати більш як 1,2 дитини в середньому на сімейну пару.

Водночас є прекрасні розумові здібності та прекрасні люди в усій країні, які борються за розв’язання цих проблем. Інфраструктура зв’язку, яка може найбільш ефективно та швидко допомогти в цих умовах, відсутня. І серйозних планів щодо її розширення немає. На шляху прогресу стоять драконівські перешкоди. В Україні люди можуть бути заарештовані та запроторені за ґрати за використання wi-fi-приладів, які поширені й не вимагають ліцензії в усіх демократично розвинутих країнах. В Україні вимагається ліцензія на використання простого wi-fi-приладу. Ліцензії коштують дорого, їх майже неможливо отримати. За допомогою цих приладів можна встановити максимально поширений високошвидкісний інтернет із єдиною точною доступу, вартість якого можна поділити на всіх споживачів.

Цим ми хочемо показати, що відбувається, а найголовніше, чого не відбувається в Україні, щоб усунути дефіцит інформації та перешкоди. Забезпечити високошвидкісний і рентабельний інтернет за внесок у розмірі 100 млн. доларів на 125 тисяч абонентів та 30 доларів на місяць на одного абонента є реальним і може бути виконаним фінансово. Це можна зробити без обмеження трафіку, який є основною ціновою перешкодою для деяких високошвидкісних служб, які існують на сьогодні. Три гігабайти на місяць, звичні для США та Європи, коштують приблизно 150 доларів в Україні (у тих нечисленних місцях, де це взагалі можливо) порівняно з 50 доларами або навіть менше в Європі, США та Східній Азії. Ціна в Україні абсолютно недосяжна для більшості українців, та й насправді для більшості споживачів в інших регіонах світу, де на душу населення прибуток значно вищий. Цільова вартість в Україні складає 30 доларів на місяць із необмеженим трафіком, і на сьогодні тут немає нічого подібного за ціною.

Саме ця служба конче необхідна, але практично не існує в Україні. Ринкова економіка диктує, що це тільки питання часу, поки цільову ціну не буде визнано, і тільки тоді процес піде. Проте існує маніпуляція ринку, яка втримує цей процес, наскільки це можливо.

Інвестиція в розмірі 100 млн. доларів обслуговуватиме 125 тисяч споживачів та приноситиме чистий прибуток принаймні в розмірі 20 млн. на рік. Один мільярд доларів інвестицій буде обслуговувати 1,25 мільйона споживачів та повертати 200 млн. доларів на рік.

Неминучим є те, що значна кількість грошей та вигода будуть форсуватись тими, хто першим завоює ринок із цільовою ціною 30 доларів на місяць. Це є реальним.

У такому разі немає причини, чому підприємство не може виконувати цю критичну необхідність ринку та повністю спрямовувати прибутки на підтримку так само критичних соціальних потреб, як-от перехідна фаза реформи турботи про дітей та забезпечення фінансування інших соціальних проектів.

В аспекті соціального підприємництва цю складову можна схарактеризувати як “комбіновану — складну модель”, що поєднує в собі фундаментальні моделі: маркетингове посередництво, субсидизацію служб і організаційну підтримку.

5. Центр соціального підприємництва

Майже неможливо переоцінити потребу в соціальному підприємництві в Україні. Нація стурбована масштабом соціально-економічних проблем, а неспівмірні, безсистемні, нескоординовані спроби їх розв’язати не дають суттєвих результатів. Щоб зрозуміти критичну необхідність у соціальному підприємництві та офіційному національному центрі для сприяння соціальному підприємництву, необхідним є робоче визначення соціального підприємництва.

Підприємництво являє собою будь-яку організаційну діяльність, спрямовану на певну продукцію або результат. Якщо первинною метою є конкретні продукція чи результат, то організація, яка діє для виконання такої мети, називається підприємством. Бізнес являє собою найхарактерніший приклад підприємництва. Бізнес-план або організаційна карта забезпечують пояснення того, як діятиме організаційна схема, спрямована на специфічний результат: виробляти продукцію або послугу таким чином, щоб отримати прибуток. Прибуток, у свою чергу, вимірюється кількісно в грошах — так звана підсумкова вартість.

Так працює класичний капіталізм, який показав себе найпотужнішим економічним двигуном із будь-коли придуманих.

Капіталізм передбачає, що прибуток визначається тільки як грошова вигода. Це видається безперечним для більшої частини світу. Проте таке припущення не є правильним. Підприємництво, капіталізм мають вимірюватися саме в грошовому прибутку. Це правило не обговорюється. Підприємство повинне давати грошовий прибуток, інакше воно припинить своє існування. Це абсолютна вимога. Але прибуток не обов’язково має бути єдиною й кінцевою метою підприємництва. Як використовується цей прибуток — уже інше питання. Зазвичай вважають, що прибуток збагачує власників підприємства та інвесторів, і це, у свою чергу, дає їм мотив для участі у фінансуванні підприємства.

Проте це не єдиний можливий спосіб використання прибутків. Прибутки можуть безпосередньо використовуватися для розв’язання широкого діапазону соціальних проблем: наприклад, полегшення бідності, покращення догляду за дітьми, сприяння розвиткові наукових досліджень заради прогресу національної економіки, поліпшення комунікаційних інфраструктур та їх доступності — того, що становить цілі плану саме цього проекту. Та ж фінансова дисципліна, яка потрібна будь-якому звичайному бізнесу заради прибутку, може використовуватися для проектів, що мають за первинну мету поліпшення соціально-економічних умов. Прибутковість забезпечує гроші для того, щоб підприємство було самоокупним задля досягнення соціальних та економічних цілей, як-от покращення життя найбідніших людей країни. У цьому разі підприємство буде соціальним.

Отже, для запропонованого проекту вимальовується саме цей напрям. Реформа турботи про дітей, подана вище, буде самоокупною для держави через зменшення витрат бюджетних коштів. Їй знадобиться інвестування протягом приблизно п’яти років, щоб покрити вартість роботи двох програм, які працюватимуть паралельно: нинішньої, вельми проблематичної державної схеми турботи про дітей, і нової програми з метою надання дітям пристойних умов життя, яка замінить стару. Стара програма буде поступово згортатися, а нова поетапно вводитиметься. Щойно цей фазовий перехід буде завершено, держава сплачуватиме менше грошей на державну турботу про дітей. Діти житимуть краще, вони ймовірніше виростуть здоровими повноцінними людьми, корисними для нації, а не будуть обтяжені недостатнім розвитком, поганою освітою й відчуттям власної непотрібності, що є підґрунтям серйозних проблем. Немає ніяких причин давати цим дітям менше, ніж гарна якість життя, оскільки вони зростають і дорослішають. Єдиною проблемою є реорганізація наявних ресурсів.

Складова малого підприємництва та мікрофінансування буде підтримувати себе сама, як показано на прикладі Томської області в Росії, і такою самою є ситуація з більшістю програмам мікрофінансування в усьому світі.

Складова інтернету входить до майже повністю нерозвиненого ринкового сектору в Україні й забезпечує стратегію розміщення в усій країні високошвидкісної комунікаційної інфраструктури інтернету з прибутком, за мінімальними підрахунками, 15 % віддачі інвестицій щорічно. У такий спосіб забезпечується вкрай необхідна в усій Україні високошвидкісна комунікаційна інфраструктура інтернету, фінансово доступна для людей, але поки що відсутня. Прибутки можуть потім використовуватися на допомогу субсидуванню програм соціального розвитку. Це тільки один приклад створення комерційного центру з метою забезпечення фінансування заради соціального прибутку.

Центр соціального підприємництва буде породжувати та підтримувати саме цей вид підприємств, щоб надалі забезпечувати більшість нагальних соціальних потреб в усій Україні. Програми можуть створюватися та поширюватися в усій країні, якщо існує сильне ядро, центр, який сприяє їх здійсненню.

Центр соціального підприємництва буде створено спільно з Харківським національним університетом. Це потребуватиме одноразового гранту в розмірі 5 млн. доларів — на заснування, після чого підприємство стане перманентно самоокупним. Ці кошти можуть бути покладені на депозит до існуючого банку мікрофінансування —“ПроКредит”, який повертає близько 14 % на рік із гривневого депозитного рахунку, надаючи Центру зручний бюджет у розмірі 500 тис. доларів щорічно (у стабільній гривні) для фінансових операцій та зручних мінімальних запасів поза операційними витратами.

Центр проводитиме й академічну програму. Спеціалісти з провідних західних академічних програм соціального підприємництва будуть запрошені для участі в конкурсах на отримання стипендій та на презентації.

Короткий огляд соціального підприємництва

Наступна частина є витягом із “Типології соціального підприємництва” Кіма Олтера (13 квітня 2006 р.). Витяг відредагував та видав Т. Холлман для цього документа.

Вступні визначення

Вбудовані соціальні підприємства — соціальні програми та ділова діяльність, які являють собою те саме. Некомерційні підприємства створюють вбудовані соціальні підприємства спеціально з програмною метою. Діяльність підприємства “вбудовується” в роботу організації та соціальних програм і стає центральною завдяки своїй місії. Соціальні програми перебувають на самофінансуванні завдяки діяльності підприємства, і, таким чином, вбудоване соціальне підприємство також функціонує як самодостатня програмна стратегія.

Інтегровані соціальні підприємства — це соціальні програми, що частково перетинаються з бізнесом, часто маючи спільні кошти та майно. Організації створюють інтегровані соціальні підприємства як фоновий механізм для підтримки некомерційних операцій та цільової діяльності.

Зовнішні соціальні підприємства — це відокремлені від ділової активності соціальні програми. Некомерційні організації створюють зовнішні соціальні підприємства для фінансування своїх соціальних послуг і/або операцій над коштами. Діяльність підприємств є “зовнішньою” поза організаційними операціями, проте ця діяльність підтримує певні соціальні програми через додаткове фінансування.

Соціальне підприємництво: основні дійові моделі

Моделі соціального підприємництва поділяються на три чіткі категорії — фундаментальні, комбіновані та підсилені. Фундаментальні моделі можуть комбінуватися й підсилюватися для досягнення максимальної соціальної значущості та користі.

Фундаментальні моделі

Фундаментальні моделі соціального підприємництва охоплюють:

Модель посередницької підтримки підприємців

Модель ринкового посередництва

Модель зайнятості населення

Модель сплати за обслуговування

Модель субсидування послуг

Модель зв’язку з ринком

Модель організаційної підтримки